Блог про творчість митців живопису та про їхнє життя, які пов'язані з українською землею або українським народом
понеділок, 9 липня 2012 р.
Марія Приймаченко
"Роблю сонячні квіти тому, що людей люблю, творю на радість, на щастя людям, щоб всі народи один одного любили, щоб жили вони, як квіти по всій землі..."
(с) Марія Приймаченко
Казкова птиця - павич (1936), Марія Приймаченко
Калиновий берег (1966), Марія Приймаченко
Домашні маки (1965), Марія Приймаченко
Марія ОвксентіївнаПриймаченко (вона також і Примаченко) народилася 1909 року в селі Болотня на Київщині біля Іванково (сьогодні - смт Іванків, Київська область). У літературі зустрічаються розбіжності щодо точної дати народження, одні джерела називають 1 або 2 січня, інші – 12, найбільш ймовірно, що народилася вона 12 січня. Родичі майбутньої художниці були мистецько обдарованими людьми. Її батько Авксентій Григорович, займався теслярством і різьбленням по дереву, бондарював, майстрував дворові огорожі у вигляді давньослов'янських зображень. Мати, Параска Василівна, була визнаною майстринею вишивання, сама одягалася і одягала сім’ю у власноруч вишиті сорочки. Бабуся фарбувала і розписувала писанки. Від них і перейняла художниця вміння створювати той чарівний орнамент, що і вміщує в собі український колорит, і у якому, говорячи словами Гоголя "птахи виходять схожими на квіти, а квіти - на птахів".
У дитинстві Марія Приймаченко занедужала важкою хворобою – поліомієліт, вірусне захворювання, що супроводжує ураженням нервової системи та призводить до паралічів. Сталося лихо, коли дівчинці було 6-7 років. Спершу біль був дуже важкий, та поступово минув, Маруся піднялася, проте одна нога залишалася нерухомою – і довелося прегарній дівчинці спиратися на милиці. Усе частіше замість Марійки-красуні звали її позаочі "Марією-кривою"...
Недуга, звичайно, дуже вплинула на дівчинку. Ніби через неї стала дівчинка не по-дитячому серйозною й спостережливою, і у неї загострився слух і зір – усі предмети, що її оточували, ставали учасниками живої захоплюючої гри, частіше - яскравої і святкової, інколи – сумної.
Найсприятливіші заняття тоді для дівчинки були вишивання й шиття. Хоча недуга змусила Марійку рано усамітнюватися, майбутня майстриня не упала духом, а навпаки, прагнула приносити людям радість... Мабуть із цього моменту зародилася в Марії Приймаченко, а потім проходить крізь усе її життя невсипуща жага творення, неминуча для таланту потреба поділитися своїми відкриттями з людьми.
Згодом Марія Приймаченко так висловиться про початок своєї творчої діяльності:
"Починалося все це так. Якось біля хати, над річкою на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату...".
Було їй тоді 8 років. Сусідам припало до душі таке оформлення оселі, отож мала вона чимало замовників.
Односельчанам і гостям та тим людям, які заїжджали в Болотню, припадало до душі, як Марійка розписувала хати.
Будь-які витвори Марії Приймаченко були бездоганними, тому добра слава про неї ширилася. Але через хворобу в дитинстві МаріяПриймаченконе змогла здобути хорошої освіти, обмежилася тільки 4 класами шкільної освіти. Наче справжнім університетом, був для неї місцевий лікнеп (це є скорочення лік-неп, пункт ліквідаціїнеписемності, школа для дорослих).
У 1935 року, талановиту дівчину помітила київська художниця Тетяна Флеру, коли збирала взірці для виставки народного мистецтва. Це був справжній подарунок долі.
Завдяки діяльності і старанню Тетяни Флеру наступного 1936 року Марію Приймаченко запросили до експериментальних майстерень при Київському державному музеї. Тут вона навчається, знайомиться і працює з такими художницями, як Тетяна Пата, Параска Власенко, Наталія Вовк.
Саме у 1936 році майстерні були реорганізовані у Школу народних майстрів, яку і закінчила Марія Приймаченко.
Першими її живописними роботами були, мабуть, перенесені на картон і папір мотиви традиційного настінного розпису й вишивки.
Потрапивши на заняття, вона чи не вперше в житті побачила білий папір і справжні фарби. Взяла і відразу рушник намалювала." …Листок забрали і дали другий, а я тільки краски бачу та білу-білу бумагу…" – згадувала майстриня свій перший день у Києві.
Малювала Марія Приймаченко обома руками – як правою, так і лівою, але ніякої відмінності, якою рукою була намальовано картину, не помітно.
Спілкуючись із вчителями, вона вперше відчула себе художницею.
Фантастичний звір (1936), Марія Приймаченко
У ці роки Марія Приймаченко створює цілу серію малюнків, яку назвала "Звірі у Болотні" (1935-1941), для яких характерне біле тло, темні плями зображених звірів і птахів, пов’язаних із казковими рослинами.
Ті роки були плідними й щасливими. Її творчість надалі поступово стає різноманітнішою - Марія малює, вишиває, захоплюється керамікою. Але далеко не завжди експерименти з керамічними виробами були вдалими: деякі не витримували термообробки. Марії ж хотілося зберегти свої химерні візерунки – й вона стала переносити їх на папір.
Її чудові керамічні глечики й тарелі цього періоду, розписані рудими лисичками, страшними звірами, крокуючими по стеблах полуниць блакитними мавпами і зеленими крокодилами, вкритими квіточками, зберігаються у Київському державному музеї народного декоративного мистецтва.
Тоді ж і прийшов перший успіх. Роботи Марії Приймаченко відібрали на Українську республіканську виставку народного мистецтва, яка проходила в Києві. Наївні, яскраві, зворушливі роботи привернули увагу журі і були відзначені дипломом 1-го ступеня. Це була перша перемога!
Сама переможниця у цей час лежала в лікарні після чергової складної операції на нозі. Плакала від болю і щастя. Одразу після цього її малюнки були представлені на Всесоюзній виставці народного мистецтва у Москві, згодом у Ленінграді. А вже у 1937 році птахи і звірі Примаченко вражали навіть відвідувачів Першої міжнародної виставки у Парижі. На ній Приймаченко отримала золоту медаль. Захоплюються її творамит відомі світові митці. Пабло Пікассо називав її твори "Прекрасними роботами геніальної жінки". Марк Шагал так захопився творчістю Марії Приймаченко, що аж сам почав малювати дивних істот, що дуже схожі на звірів нашої геніальної художниці.
Таким чином її твори з незмінним успіхом експонуються на виставках у Парижі, Варшаві, Софії, Монреалі, Празі... Талант художниці визнаний у світі...
До художниці прийшла всесоюзна та навіть всесвітня популярність. Не могли не радувати художницю фотографії і статті в періодиці, у журналах. Музеї стали купувати малюнки Марії Приймаченко. Уже не раз її пропонували переїхати жити на постійно до Києва, але вона була змушена повернутися до рідної Болотні —доглядати за батьками, які були уже людьми похилого віку.
Зелений слон (1936), Марія Приймаченко
Чорна мавпа (1936), Марія Приймаченко
Повернулася додому знаною художницею, щасливою, жінкою, Та не лише радість успіху від своєї діяльності сповнював серце Марії. У цей час їй доля подарувала справжнє і взаємне кохання. Свою другу половинку, лейтенанта Василя Маринчука, який теж був родом з Болотні, рідного села Марії, вона зустріла в Києві. Щастя завжди було поряд.
Невдовзі після того, як Марія повернулася додому в Болотню, почалася війна. Василь був призваний на фронт, спочатку на Фінську війну, потім у радянсько-німецьку. Марія під своїм серцем уже виношувала сина, який народився у грудні 1941 року. Марія дала йому ім’я Федір.
Про народження сина Василь дізнався уже на фронті. Як батько дуже радів. У листі до Марії написав: "Хай син росте щасливим, а я сьогодні п'ятий раз йду в атаку". Дуже зворушливими виявилися ці слова у листі. Адже після цього листа Марія втратила усякий зв’язок з коханим чоловіком. Не було довго жодної вістки про те, де зараз Василь, що з ним, чому не пише, не було ніяких вісток про його товаришів – усе це довго залишалося невідомим. Марія чекала, сподівалась без жодної надії. І ще її тривожили спомин про сон, який їй наснився ще до війни: весняний квітучий садок, стоїть диба, білий цвіт у землі, а коріння, як обвуглені руки, до неба моляться… самі ж рослини росли квітами і листям до землі, а коренем догори.
Та ні, не було жодних вісток про коханого чоловіка. Здогадалася тоді художниця, що її коханий чоловік, з яким навіть не встигли розписатися, загинув на війні, так і не побачивши сина. Не прийшло навіть похоронки. Вона навіть не знатиме тепер, де шукати могилу, де похований Василь. Не знати навіть у кого можна щось про Василя питати, адже ніхто нічого не знає і нічого порадити не може, навіть якби і хтось сильно хотів. Марія вишила скатертину чорними трояндами і немов саваном застелила стіл.
Не бралася вона тепер довго до малювання, не було жодного бажання і не було настрою малювати, як і часу. Життя наче зупинилося. Залишилася Марія вдовою із маленькою дитиною на руках та старенькими батьками, а жила у старенькій напівзруйнованій хаті, а ще недавно сподівалася якось збудувати новий будиночок. Довоєнні успіхи забулися. Марія опинилася повністю поза художнім життям. Сама країна у цей час підтримувала тільки монументальне мистецтво, що оспівує соціалістичну дійсність, змальовуючи навколишній світ згідно ідеології Комуністичної партії. Такі відомі колись і захоплюючі довоєнні твори Марії Приймаченко виявилися тепер нікому не потрібними. Не було зовсім у неї мотивації щось писати. Раніше створені роботи змушена була продавала за гріш, щоб якось звести кінці з кінцями.
Але темні смуги життя мусять колись закінчитися. Марія Приймаченко після довгої перерви непомітно із любов'ю повернулася до творчості. Крім малювання вишивала, шила одяг. Працювала багато, несамовито.
Лев (1947), Марія Приймаченко
Мало-помалу світлий образ творів Марії Приймаченко знову привернув увагу людей, картини та інші витвори знову мали попит, а про саму художницю заговорили. У 1959 році вона стала членом Спілки художників, а це не могло не відкрити для неї нових можливостей. Після публікації в газеті "Київська правда" до робіт художниці повернулася велика популярність. І ось тепер у 1961 році збулася давня мрія Марії Приймаченко – нарешті був побудований новий цегляний будинок у рідному селі за допомогою районних властей.
Марія Оксентіївна продовжувала творити, і це було її життям.
У 1960 році Марія Приймаченко була нагороджена орденом ‘’Знак пошани’’.
Художниця у цей час (1960- 1965 роки) натхненно працює над новим циклом - "Людям на радість", до якого увійшли роботи "Сонях", "Синій вазон з квітами", "Голуб на калині", "Пава у квітах", "Лев". Саме за цей цикл Марії Приймаченко присвоєно звання лауреата Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка у 1966 році. А у 1970 р. одержала звання заслуженого діяча мистецтв УРСР. Була також нагороджена орденом "Знак пошани". У 1998 Марії Приймаченко було присвоєно титул народної художниці.
Марія Приймаченко ілюструвала дитячі книжки: "Ой коники-сиваші" (1968), "Товче баба мак", "Журавель" (обидві 1970), "Чорногуз приймає душ" (1971).
У творчість Приймаченко останніх років входять роздуми "про час і про себе", роздуми про людську долю. У 1986 року вона створила вражаючу чорнобильську серію . Рідне село Марії Приймаченко знаходиться у 30-кілометровій зоні Чорнобиля, і серце художниці тисячами струн з'єдналося з долями близьких і рідних їй людей, що так чи інакше потерпіли від атомного лиха... Цикл робіт, присвячений цій трагедії, розійшовся по світу.
Останні роки життя стара недуга скувала Марію Оксентівну, вона не підводилася з ліжка. Але продовжувала спілкуватися зі світом, не зупинялася, малювала і далі...
Ім’я великого митця золотими літерами було внесено до Всесвітньої енциклопедії мистецтва як одної із зірок першої величини, нагороджено найвищою відзнакою незалежної України – відзнакою Президента України.
Маррія Приймаченко намалювала понад 800 картин, 650 з них зберігається в Київському музеї українського народного декоративного мистецтва.
Померла геніальна художниця 18 серпня 1997 року в Києві. Похована в с.Болотня.
У Марії Приймаченко був суворий характер, проте вона людей вона любила. Зустрічала завжди їх у своїй оселі, пригощала і дарувала свої роботи. Важко полічити, скільки картин по світу розійшлося.
Художниця майже не виїжджала з рідного села, а до неї часто приїздили шанувальники її таланту. Серед них були письменники: М.Бажан, П.Тичина, А.Корнійчук, М.Стельмах, М.Вінграновський, художники: Н.Глущенко, Т.Яблонська, Г.Кальченко, співак Д.Гнатюк, режисер С.Параджанов, журналісти Г.Мєстечкін, а також акула пера Юрій Рост. Можливо це справжнє диво, але особистість Марії Приймаченко, простої селянки і водночас талановитої художниці, та її мистецтво притягували до себе багатьох видатних особистостей. Хтось приїздив через просту цікавість, хтось через осмислення високої естетичної цінності її мистецтва, а були і такі, як от Тетяна Яблонська, через внутрішню потребу знайти джерело творчого оновлення.
По-справжньому теплі та ніжні стосунки були у художниці із сином Федором. Від матері він перейняв уміння малювати, також став відомим художником. Федір Васильович все життя прожив у рідному селі, багато років працював він лісником, також був хорошим селекціонером. Приїжджаючи на бричці до лісу, годував чи не усіх тварин, вони до нього приходили без страху. Чекали його, наче в казці, олені й лосі, а птахи зліталися і навіть сідали на руки і плечі. Не одноразово Федір казав, що мріє про час, коли нарешті заборонять рушниці.
Творчість матері стала для Федора взірцем. Він продовжує сімейну традицію в створенні казкових звірів ("Морський рак", "Танцює лебедиха", цикл робіт "Людина на землі").
Стали художниками й онуки Марії Овксентіївни Петро та Іван, кожен з них працює в своїй манері, але й далі несуть Божу іскру Приймаченків.
Малюнки Марії Приймаченко – це наче світ в якому з надзвичайною мистецькою силою поєдналися і народнопісенний лад, ритм і колір, образ і декор. І все це у неймовірно експресивному русі, внутрішній палахкій динаміці.
Зображення тварин, звірів була особлива тема її творчості. Зверталася художниця до цієї тематики і в Центральних експериментальних майстернях в Києві і в подальших працях. Через таке своєрідне незвичайно гарне, близьке до дитячого відображення тварин художниці запропонували ілюструвати дитячі книжки. Вражають ілюстрації до байок Михайла Стельмаха ‘’Журавель’’ та ‘’Чорногуз приймає душ’’.
У зображеннях звірів можна помітити елементи стародавнього мистецтва (як і в теслярських виробах батька Марії). Так, на головах коней нанесена своєрідна сітка, а традиція «двочастинного» малювання тварин з визначеною лінією голови і тулуба сягає часів палеоліту.
Коли Марію питали, навіщо вона малює неіснуючих тварин і квіти, вона відповідала: "Навіщо малювати такими, які вони є — вони і так красиві, а я свої малюю на радість людям. Так хочеться, щоб більше людей дивилися малюнки і щоб всім подобалися".
Малюючи тварин, Марія Приймаченко наче тим писала давні міфи, казки, легенди. Так, бик, обожнюваний землеробами як символ родючості, пов’язаний з небом, зображений на картині художниці у вигляді засіяної зорями істоти з короною і пишною бородою («Синій бик»). Часто у її творах з’являються коні і ведмеді — тварини, яких обожнювали наші пращури. На багатьох картинах зображені птахи — це і голуби, що за уявленнями наших предків створили світ, і павичі — персонажі давніх щедрівок, і лелеки — тотемні птахи слов’ян.
Синій бик (1947), Марія Приймаченко
Також незвичайними художниця робила підписи до своїх картин, рифмовані, казкові, інколи у них також відображався якийсь міфологічний сюжет. Ось приклади:
"Кобра як устане, то і небо достане, а до Сонця
достать — треба кобрів п’ять" (за міфом, змія перетворилася на райдугу і з’єднала небо із землею);
"Три
буслики у горосі живуть у нас і досі..."
"Лежить ліг під яблунею, щоб яблуко само упало в рот, а воно його – в лоб";
"Сорока каже: "чі-чі-чі", Ой де ж нам спати? – На печі";
Що ж нам пити? – Горілочку, Бо приїхали по дівочку.
Журяться рябушки: А вже скоро зима, А в нас хати нема. Обізвався зайчик – А я зими не боюся, У снігу сховаюся.
"
Куріпочкипляшуть і хліб пашуть";
"Собачка Ада не боїться гада";
"Ворон дві баби мав - обох обнімав";
"Веснянки-
роговички - веселіїптички".
Зустрічаються і коротенькі примовки:
Інколи художниця наче одягала на малюнках своїх звірів в якісь декоративні шати, а що це за звірі конкретно, - впізнати важко впізнати ("Чайка на гніздечку", "Ведмеді на пасіці", "Сороки-білобоки"). Малювала Приймаченко також тварин, яких ніколи і не бачила. На одній із робіт, датованій 1935 р., зображена мавпоподібна істота істота з обличчям людини: до 1936р. Марія Приймаченко з рідного села не виїжджала і справжньої мавпи не бачила. Малювала її з уяви. Художниця сама акцентує увагу на химерності своїх персонажів: "Мільярд літ прогуло, а таких мавп не було".
Марія Приймаченко постійно цікавилася тим, що відбувалося в світі, а те, що було у світі, позначилося на її творчості. Коли Ю. Гагарін полетів у космос, художниця створила цілу серію малюнків: "Перший птах відлетів в космос", "Космічний кінь", "Квіти ракети". У 1966 р., після смерті конструктора космічних апаратів Сергія Корольова, який походив з України, Марія намалювала труну, вкриту українським рушником у центрі сонячного диска, і підписала "Тіло людини на Сонці. Пам'яті Корольова". В часи холодної війни, коли світ напружено стежив за розвитком подій, вона створила цикл "Атомна війна — будь проклята вона".
Малюючи картину за картиною, та через інші твори геніальна художниця створила власний мистецький стиль, в межах якого нескінченні варіанти декоративних, орнаментальних, жанрових і пейзажних композицій з квітами, птахами та звірами. Формат малюнків, звичайно, з часом поступово змінювався. Так на зміну білому тлу творів 1930-х років у 1960-ті роки прийшло кольорове. Від легкої акварелі ранніх робіт вона переходить до густої, насиченої гуаші. Проте незмінними залишаються світ образів і доведене до віртуозності поєднання пластики ліній та повнозвучності кольорів. Коли малювала картини, фарби не змішувала. Малювала купленими пензликами, але часто робила їх власноруч із котячої шерсті.
Особливе місце в творчості художниці займають також квіти, яскраві, декоративні, незвичні за формою та кольором, вони піднесені до рівня "дива" і вплітаються в естетично-філософське трактування стосунків людини та Всесвіту.
Є відомості і про те, що Марія Приймаченко виявила свій талант у галузі керамічної скульптури. На жаль, зберігся лише один твір у цьому жанрі – "Крокодил".
Марія Приймаченко була небагатослівною, на питання відповідала короткими фразами, наче боялася сполохати буйну фантазію, яку втілювала в картинах. Як згадує художник Володимир Ратнер, Марія Приймаченко якось сказала, що улюбленою їжею був для неї житній хліб, а також і мед.
У інтернеті, можна знайти вражаючі спогади про Марію Приймаченко, зокрема художника Андрія Пушкарьова. У своїх спогадах художник згадує про характер та гостинність Марії Приймаченко і її сина Федора.
Ці спогади про дивовижну сім’ю присвячую митцю, чудовій божій людині Федору Приймаченко, який 7 серпня 2008 року пішов з цього земного життя і без котрого я б не зміг познайомитись з Марією Овксентіївною Приймаченко.
Вперше я почув про Марію Приймаченко коли мені було 13 років в студії м. Терни (Кривий Ріг), керівником якої був нині відомий в Україні і за її межами художник Євген Лещенко. Часто під час занять ми зверталися до колориту, розробки плями, ритміки нашої Великої Української майстрині. Йшли роки, я переїхав до Дніпропетровська, закінчив архітектуру, з'явилася своя майстерня. Крім живопису, графіки, почав робити перші проби у витинанці. І мене не залишила мрія поїхати і познайомитися з дивовижною родиною Приймаченків. До того ж в пресі появилася стаття Ю.Роста про М.Приймаченко, про її виставку в Будинку Художників (Москва), в якій вперше побачив роботи її сина Федора Приймаченко.
Що ж це за Земля така с. Болотня Іванківського району під Києвом, яка народжує плеяду геніальних самородків, які ніде не навчалися: Марія, син Федір, В. Скопич (вчитель музичної школи).
Середина 80-х видалася багатою на значні зміни в СНД і Україні. Вперше офіційно відкривалися персональні виставки мого вчителя Ф.Гуменюка (м. Київ, м. Львів), з'явилися нові імена. Рік 1985 для мене був багато в чому сприятливим - я вирішив їхати в с. Болотню. Приїхав до Києва. У музеї декоративно-прикладного мистецтва познайомився тоді з молодими мистецтвознавцями, дізнався адресу Марії Овксентіївни і почув від них, що вона мене не прийме і, мабуть скоріш за все, вижене милицею зі своєї хатини.
У Києві в кінці листопада 1985 року стояла сльота, купив тоді вперше мною побаченого ананаса, узяв показати одні з перших своїх витинанок, старий фотоапарат ФЕД та все ж вирішив їхати. Думаю, передам вітання від їхнього вчителя Г. Синиці (тоді жив в Кривому Розі).
О шостій годині вечора я приїхав в районний центр Іванків і відразу пішов до музею Марії Приймаченко. Мене тепло зустріла директор музею і теж нагадала про суворий характер Марії Овксентіївни. Вона розповіла, що останнім часом хтось підсунув художниці флюорисцентну гуаш і вона, на жаль, зараз іноді використовує її в деяких деталях, наприклад, дзьоб у Птаха, у деяких квітах і так далі.
Транспорт до села Болотня не ходив, і я думав переночувати в райцентрі, а вранці поїхати. Але на щастя до села їхала бричка, заправлена парою конячок і мене узяли підвезти. До села Болотні ми поїхали крізь ліс з величезних сосен. Падав сніг, сутеніло, стояла чудова зима.
Доїхали до села. Як мені і говорили, садибу Приймаченко всі знали. Мене висадили біля ЇЇ воріт. Я хвилювався. Зайшов у двір. І навіть взимку було видно, що навколо хати чудовий сад. Мене зустрів здоровий як ведмідь чоловік з піратською усмішкою, без передніх зубів, в кожусі. Це і був Федір Приймаченко. Зайшли до літньої веранди, тут найчастіше і працювали Марія, Федір і онуки. Потім в сіни і, нарешті, в маленьку кухню. Тут я вперше і побачив Марію Овксентіївну. Вона стояла, спершись на бильце свого ліжка і на милицю в правій руці. Над ліжком висіла велика картина, написана олією, чорно-білий птах. Це робота Федора, яку часто друкували в різних виданнях і в «Літературній газеті» в статті відомого московського журналіста Юрія Роста про сім'ю Приймаченків. У маленькій кухні було тепло, горіла піч.
- Навіщо Ви приїхали? - гнівно запитала Марія, замахнувшись на мене милицею.
- Мама, мама, тихо, тихо! Раз чоловік їхав за 500 кілометрів, значить йому це було потрібно – заспокоював її Федір.
Через 5 хвилин Марія Овксентіївна заспокоїлася, змінивши гнів на милість і голос її став тихий, зворушливий. Я передав їй привіт від Г. Синиці, показав свої витинанки, розповів, як вони ріжуться.
- Які є талановиті люди – говорила Марія.
Тут вже я здивувався і зніяковів. Тим більше зараз, через 25 років своєї творчої праці, критично розуміючи цінність перших своїх творів. Мабуть Марія цінувала просто Божий дар в кожній творчій людині. Потім я дізнався, що з численних гостей-художників ніхто нічого зі своїх робіт їй не показував. Спершу мене уразив місцевий діалект, який дуже відрізнявся від київського. Я тоді українською не спілкувався, а приїхавши з бандитського Кривого Рогу, де взагалі в школах і на вулицях переважав кримінально-блатний жаргон, я не все міг зрозуміти. До того ж у Марії і Федора був невеликий дефект мови.
Федір насипав велику миску молочної локшини, яку я з дитинства не любив, дав мені ложку, і ми їли з однієї тарілки. «Я люблю щоб всі їли!» Цей вираз впродовж 2-х днів я чув від Федора разів п'ять. Виявляється, він працював лісником і коли приїжджав на бричці в ліс – годував всіх тварин. До нього приходили олені і лосі, а птахи зліталися і сідали на плечі, руки і голову. Ще він говорив, що якби був президентом, заборонив би всі рушниці. Він був чудовим селекціонером. За багато кілометрів до нього з'їжджалися знавці-садівники. Він нікому нічого не продавав. «Заходьте, їжте!» – запрошував в свій сад. Увечері Федір закинув у піч біле насіння і, сидячи на підлозі, різав гарбузи і буряки. «Андруша, я люблю колір – як бурак» – говорив він мені. Розрізали ананас. Для мене і для них це була новина. Марія стояла весь вечір спершись на бильце свого ліжка. Ми розмовляли – я запитував – вона відповідала.
Згадувала роки, коли в Києві разом з відомими майстринями працювала на фабриці з розпису посуду. Сідали в коло, співали пісні, спілкувалися. Це були її найкращі роки життя. Була з ними і Ганна Собачко-Шостак, але відношення до неї все ж таки було, як до панночки (Ганна починала творчий шлях з розпису тканини на приватній ткацькій фабриці свого батька). За радянських часів Ганна була соціально «не своя». Вчителя свого Г. Синицю поважали, але не подобалося дівчатам, що він знімав зі стін і ховав свої картини, коли до нього приходили гості. Скаржилася на людей, гостей, на їхню байдужість до неї і до її проблем. Не називатиму імена творчої еліти Києва і Львова (режисери, письменники, художники), які приїжджали тільки для того, щоб взяти що-небудь з її робіт. Марія розповідала, що одного разу, коли у неї була висока температура і жар, приїхали дві Волги. «Ви нам не потрібні, нам ваші роботи потрібні». Проходили в кімнати, все фотографували...
Цікаво вона починала малювати. «Спочатку я складаю план» - тобто робила малюнок олівцем. Потім закрашувала фон і тільки потім переходила безпосередньо до відтворення образу. Говорили ми і про війни, і про ядерні бомби і про багато чого іншого.
Поклали мене спати в другій кімнаті, а біля ліжка, в ногах, лежав стіс робіт Марії – гуаші на картонах, від підлоги сантиметрів 80. Зараз ці твори займають почесні місця приватних колекціях, в музеях України і всього світу. Деяких гостей – особливо «своїх» клала на сіні на печі. Юрій Рост, зазвичай, спав там. Федір згадував статтю в літературній газеті Ю. Роста, де автор написав, що Федір в останню мить зістрибнув з потягу Київ-Москва, оскільки ніколи не їздив на потязі і боявся. Насправді у Федора було запалення у вусі і він терпів дикий біль, через що і не потрапив до Москви на виставку родини Приймаченків. Відразу опинився на операційному столі, відмовився від наркозу, терпів біль. Тільки потім лікарі дізналися, хто до них потрапив у лікарню, все закінчилося успішно.
Вранці Федір виніс три маминих роботи і сказав, що Марія Овксентіївна хоче одну мені подарувати, на мій вибір. Я і мріяти не міг, що приїду додому з картиною Марії Приймаченко. Вибрати було важко, особливо між фіолетовим фантастичним звіром і «Бусліком в горосі». Але все таки оптимізм і радісні фарби буслика перемогли. Марія підписала – «Дару на довгу згадку Андрію на щасьця щоб було 5 сінов. 1985 р. «Буслік у горосі» М.П.».
Ну ось, а у мене поки одна дочка. Підписувала вона мені це простим олівцем на сірому картоні. Я дістав їй синій фломастер. Марія здивувалася, як гарно пише. Я був теж здивований, виявилося, що вона не бачила фломастерів. Зі Спілки Художників, членом якого вона була, ніхто ніколи їй їх не привозив, набір я їй залишив.
Вранці Марія говорила, що відразу людину не взнаєш, що коли вона помре, всі на світі про неї почують. Говорила, коли я від неї поїду, щоб передав вітання Пікассо – цей художник дуже мене поважає. Довелося відповісти, що Пікассо жив в Парижі, до того ж – нещодавно помер. Але Марія мала рацію – Пікассо з усіх художників СРСР схиляв голову перед талановитим московським малювальником А. Звєрєвим і «Геніальною українською селянкою».
Потім мене довго проводжав Федір по селу. Всю дорогу до Києва було відчуття ейфорії від побачених нових робіт, бесід, подарунку. У метро я боявся, щоб в натовпі не пом'яли мені роботу Марії. З роками мені багато разів пропонували продати роботу Приймаченко. Відразу, як тільки я приїхав до Дніпропетровська з села Болотня, і в голодні 90-і роки, коли ми виїжджали на р. Оріль і вижили тільки завдяки полтавським селам. Пропозиції надходять навіть зараз, коли я став вже успішним і забезпеченим художником. Тільки ціни пропонують вже інші. Але хто ж продасть цю зустріч, пам'ять, ще і з таким написом-побажанням від Марії Приймаченко «Щоб було 5 сінов». Може вони ще коли-небудь будуть?
.jpg)
Дивовижний ляльковий світ!!!
ВідповістиВидалитиДуже гарні спогади про Приймаченко А. Пушкарьова. Дякую всім, хто створював сайт.
ВідповістиВидалитиоо
ВідповістиВидалитидякую! прочитала-проридала...дуже гарна стаття! зворушлива та натхненна
ВідповістиВидалитиНеймовірний талант і вміння передавати красу навколишнього світу! Чудовий сайт!
ВідповістиВидалити